Слово Блаженнішого Святослава до українських харизматів

Найперше я хочу дуже подякувати ще раз за те, що ви сьогодні тут зібралися для  того, щоби я мав нагоду вас пізнати, вас послухати, подивитися вам в очі, почути про те, як ви повстали, як ви живете, як ви працюєте. Повірте, це для мене є надзвичайно важливо.

Особливо хочу подякувати отцям, братам і сестрам Латинської Церкви, які сьогодні приїхали. Фактично я не є вашим єрархом, але мені дуже приємно, що ви є сьогодні тут разом з нами, тому що, думаю, коли ми говоримо про Віднову  Католицької Церкви у Дусі Святому, ми говоримо про одну і ту саму Церкву, хоча у своєму помісному вигляді ми маємо різні традиції. Але коли ми виходимо відразу з такого фундаменту єдності, то це дасть, сподіваюся, добрі плоди. Тому сердечно вітаю вас, дякую, що ви приїхали навіть з далекого півдня України, з Києва, з інших міст і так само тут з нашої Західної України.

Я би хотів своє слово до вас підсумувати в одній фразі. То так мене «заставив» Владика Дмитро. На початку він сказав, що мій попередник, БлаженнішийЛюбомир, своє бачення руху Віднови у Дусі Святому виразив у двох словах: «Бути…» (це дуже важливо – бути) – «Бути собою». Я би хотів лише продовжити те, що сказав Блаженніший Любомир, додати два своїх слова: «Бути собою у Церкві та для Церкви». Коли я готувався на зустріч з вами, я намагався якось почути, що говорять наші Владики про вас, наші священики. Згадуючи свої моменти, коли я спілкувався з рухом Віднови у Дусі Святому у різних країнах, в різних часах, але знаєте, все те, що я десь хочу вам сказати, я вже від вас почув. Тому десь, можливо, у своєму слові я нічого іншого не зроблю, як лише підсумую все те, про що ми сьогодні говорили. Може трошки в інший спосіб, по-іншому скажу все те, що вже десь сьогодні прозвучало. Думаю, що це гасло «Бути собою у Церкві і для Церкви» чи не кожен з вас говорив. Особливо, коли ви говорили про те, як ви бачите ваше місце, ваше служіння, ваше завдання і т.д.
Найперше я би хотів сказати, що Церква, бо це слово два рази повторюється в моєму тому малому додатку, це є духоносне Тіло до тої міри, що Святі Отці Церкви таку фразу вживали (багато з вас сьогодні вживали латинські фрази і слова, тому я не побоюся вам сказати латинську фразу, яка належить святому Кіпріяну Карфагенському, який сказав такі слова: «Ubi Spiritus, est ecclesia» – «Де є Дух Святий, там є Церква». Отож, не існує такого дару, не існує такого служіння, яке справді походить від Святого Духа, який би не був даром для Церкви і у Церкві. Це є надзвичайно важливо, щоб всі ми це собі закарбували. Тому коли ми говоримо про досвід духовного життя Церкви, це є щось, що починається відразу з її народження, коли воскреслий Христос приходив до учнів і каже: «Мир вам», а потім дихнув на них і каже: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, кому затримаєте, затримаються». Отож, десь та єрархічна складова, яка є основою тіла, бо тіло не є аморфною масою, воно має певну структуру, має певні частини, призначені для різних видів служінь, є тілом духоносним, яке має в собі Духа Святого. Як ви добре знаєте, найважливішим виявом життя Церкви є Літургія, про що авітинські мученики, я тепер про них згадував у Дубліні на Євхаристійному Конгресі, це мученики ІІІ ст., говорили так: «Sine dominicus Eucharistiam non posomus vita christiani» – «Без недільної Євхаристії ми не можемо жити як християни». Тому Таїнства Церкви, хтось з вас згадував про сьоме Таїнство Подружжя, це є ті джерела, якими Церква одухотворяє своїх дітей і через які Ісус Христос за дії Духа Святого будує і розвиває Церкву. Це є така, я би сказав, найосновніша правда про Христову Церкву як таку. Тому коли ми говоримо про Церкву, ми говоримо про Духа Святого, а коли говоримо про Духа Святого, то говоримо про Церкву, яка є продовженням Таїнства Воплочення Ісуса Христа через дію Святого Духа. Центром і вершиною християнського життя, як вчили Святі Отці, як вчить сьогодні Церква, це є Євхаристія. Тому все те, що ми отримали, живиться і зростає через Тайну Євхаристії. Це є така кульмінація. Святі Отці говорили: «Ми тому і хрестимося, і миропомазуємося, щоби могти споживати Естрапези Господньої». А від так інші Таїнства, які маємо у Церкві, десь випливають з тої вершини. Це є ті засади про Церкву, які ми отримали від апостолів, з апостольських часів. Хтось тут згадував з вас Діяння апостолів. Тих чотири стовпи. І перше: «перебували в науці апостольській». Я нічого іншого не кажу тепер як те, що ми (коли я кажу ми, то говорю про єрархію, єпископат, який є наслідниками апостолів), від них перейняли і вам хочемо передати.

Коли говорити про Віднову в Дусі Святому як рух, все ж таки можемо про це говорити, треба про це говорити, то цей феномен ми маємо як знак оживлення Церкви після Другого Ватиканського Собору. Якраз того року Вселенська Церква згадує п’ятдесят років від початку діяння Другого Ватиканського Собору. Ми будемо брати участь в Папському Синоді, який якраз матиме як центральну тему питання нової євангелізації, і Папа буде проголошувати наступний рік роком віри. Тому йдеться про якісь елементарні засадничі речі – киригми, про які ми з вами сьогодні так часто чули. І хочеться не тільки згадати, а актуалізувати те, що п’ятдесят років тому Вселенська Церква почала переживати. І тому можна сказати, що харизматичний рух у Католицькій Церкві є молодим рухом. Значить, найстарші спільноти не будуть мати п’ятдесят років, тому що всі вони почалися після Ватиканського Собору. А якщо порівняти той період з двотисячною історією Церкви, то це доволі невеликий відрізок часу. І тому можна сказати, що рух Віднови у Дусі Святому є досить молодим рухом. Більше того, я мав нагоду запізнатися з тим рухом в різних країнах, зокрема у Латинській Америці як студент, а потім як єпископ. Можу вам сказати, що в кожній країні, в кожному народі обличчя харизматичного руху є інакше. Є щось спільного, але є щось цілковито унікального, неповторного. Тому той рух не є якоюсь мертвою структурою, а в кожній країні набирає якогось свого питомного обличчя. Також, як ви добре знаєте, на загальноцерковному рівні є різні школи, різні школи духовності, які себе ідентифікують в той чи інший спосіб з рухом Віднови у Дусі Святому. Але всі ті школи є рухом віднови кого? Церкви. Тому не можна говорити про рух, як щось позацерковне чи якусь парацерковну дійсність. Це є до певної міри певний рух за оживлення того церковного тіла, але завжди його, у ньому і служіння для нього.

Коли ми будемо говорити про нашу Церкву, Католицьку  Церкву в Україні, чи Церкву латинського обряду, чи то Церкву Греко-Католицьку, завжди дія або розвиток цього руху Віднови у Дусі Святому пов’язані з рецепцією духу Другого Ватиканського Собору. І це все ще триває в УГКЦ. Ми були на довгий час ізольовані, відділені від того, чим жила Католицька Церква за межами залізної завіси, того муру, який часто називають Берлінським муром. І тому більшість з ваших спільнот повстали саме тоді, коли цей мур завалився. Тобто можемо сказати, що той рух, зокрема на теренах України, відбувається , перебуває у стані свого становлення, віднаходження свого місця, своєї ідентичності, ще шукає своє обличчя. Тому є різне до нього ставлення, і це є нормально. Я чув багато латинських владик, чув наших, в суботу я мав нагоду говорити з головою єпископської конференції Польщі Архиєпископом Юзефом Міхаліком в Перемишлі. Це до певної міри певний процес, який знаходиться у стані свого становлення, я би сказав, дозрівання. Тому цілком природно, що є помилки якісь, якісь недотягнення, є, можливо, нерозуміння, відкинення. Бо цей в період він лише тільки набирає свого обличчя.

Коли говорити про Харизматичний Рух в УГКЦ, то тут є ще цікавіше. Щоб не бути таким дуже абстрактним, наведу вам приклад конкретної особи. Для мене історією Харизматичного Руху в УГКЦ є особа отця Володимира Кмити. Дуже цікавий чоловік. Я запізнав його в 1998 році в Римі. Це був молодий юнак, який шукав Бога, шукав себе, шукав свого місця в Католицькій Церкві. Розумієте? А сьогодні я його бачу:  священик Греко-Католицької Церкви, до того ж, він був в підряснику та і ще й з бородою. Відбувається, знаєте, дуже цікава інкультурація, така рецепція ідеї цього руху в нашій Церкві. Очевидно, що вона потребує часу, дозрівання, осмислення і, я би сказав, такої своєї ідеї, такої питомо нашої.

Тому наступна точка, про яку я хочу говорити, – це бути в УГКЦ і для УГКЦ. Я так трохи сконцентрую свою увагу, оскільки маю відповідальність найперше за Греко-Католицьку Церкву, хоч я не хочу бути тут якимось сепаратистом, в жодному випадку!

Якщо проаналізувати більшість помилок, які зробили серед цього руху Віднови, як і помилок серед інших євангелізаційних шкіл, які прийшли до нас із Заходу, то ці помилки можна звести до однієї константи, яка постійно повторюється: не можна щось живцем взяти з Латинської Церкви і отак просто всадити в тіло Церкви Греко-Католицької. Чому? Тому що ми не є лише обрядом в Католицькій Церкві, тобто якоюсь іншою фольклорною групою, яка вживає інші прикраси і має інші танці довкола престолу. Ні! Ми є помісною Церквою Східної Традиції, яка має свою тисячолітню духовну і літургійну історію. Тому це таке традиційне християнство не є таке бездуховне, як нам здається. Але дуже часто через певні причини велика кількість наших людей не знають традицій своєї Церкви. А ми, українці, маємо таку властивість думати, що все імпортне є краще. Не завжди воно так є. Тому більшість тих помилок були зав’язані на тому, що ми побачили якийсь гарний досвід, гарну школу, але стоїть за нами ціла історія, ціла трудність, яким чином це інтегрувати або внести повністю у тіло нашої Церкви. Знову ж таки: тут не є нічого нового, це завжди так було у нашій Церкві, коли, наприклад, різні латинські монаші чини і згромадження хотіли відкрити свою східну вітку. Були два варіанти: або бути римо-католиком у східних ризах або перейнятися традицією і духовністю тієї церкви і стати одним з них. І ті, які так зробили, принесли нашій церкві колосальний плід і користь. Лише згадаймо собі історію отців-редемптористів. Їхній засновник в нашій церкві, той, що зумів це перенести, був містик – о. Схрейверс, який прожив в Уневі «енну» кількість років для того, щоб відчути серцебиття східної церкви і так органічно ту харизму редемптористів втілити в це тіло, яким є Українська Греко-Католицька Церква.  Отож, зараз ми перебуваємо в періоді такої рецепції. Дуже часто отці-проповідники, засновники, які походять з Латинської Церкви, коли не завжди розуміють нашу Церкву із середини, можуть нам допомогти до певної межі. А далі ми повинні це зробити самі. І це стосується усіх точок спілкування чи сопричастя нашої Церкви з Церквою латинською. Тому я би дуже просив вас і ставив вам велике завдання – відкрити для себе духовну спадщину і традицію Східної Церкви. Тоді побачите – все стане на своє місце. Чому в 90-х роках було таке особливе несприйнятя та відкинення, а тому що дуже часто для наших людей, і священиків, і єпископів дуже важливими були зовнішні форми вияву духовності, бо це був час ідентифікації – «а це є східне, а це є латинське, а це є васильянівське, а це є студитське». Був такий період в житті нашої церкви. І тому те  пізнання і органічне, я би сказав, оновлення тої традиції – це є те завдання, яке стоїть перед тим рухом, коли ми говоримо про його місію, завдання у нашій Церкві. Сьогодні дуже часто треба пояснювати справді елементарні речі. Всім. Чому? Тому що ми переживаємо процес нової інкультурації старого, давнього нашого спадку. От ми багато сьогодні з вами говорили про духовне життя, про християнське життя… не для всіх віруючих сьогодні це є самозрозуміло, що не можна бути християнином, коли ти не живеш духовним життям. Для багатьох це є якесь відкриття. Тому я думаю, що всім нам, чи це є якась школа, чи це є якийсь рух, чи звичайна катехизація чи навіть недільна проповідь свіщеника чи інші речі… Справді потрібно пояснювати елементарні речі. В тому полягає той заклик Папи Бенедикта XVI до нової євангелізації. Все, що ми робимо має мати цей євангелізаційний вимір.

Так само тут прозвучала дуже цікава фраза, по-моєму, це з Дрогобича прозвучала фраза: «Жити Таїнствами». Дуже цікаво, тому що я вважаю, що коли якийсь рух, якась спільнота справді не допомагає своїм членам жити Таїнствами Церкви – вона є на маргінесі та має небезпеку справді опинитися десь «поза». Жити Святими Тайнами – це ознака живого християнського життя, ознака духовного життя. Звідки нам почерпнути ті благодаті Духа Святого, як не з тих «звичайних» джерел, якими Христос духотворить Свою Церкву.  Тому коли ми говоримо про відкриття цієї традиції Сходу, то я б перш за все говорив про відкриття і переживання Літургії. Це багато з вас повторювали мені, правда, що отці-духівники якраз це і роблять, цим займаються. Лише тоді ми, не лише спільноти віднови, а ми – як Церква, Церква Помісна, Церква свого права – будемо плідними і будемо цікавими для решти Католицької Церкви.

Тут, по-моєму, з Києва жінка говорила про необхідність дихати двома легенями. Знаєте, не досить мати тільки дві легені, треба справді ще ними дихати, але ми не хочемо бути, як Східна Церква, такою недорозвинутою легенею, ми хочемо бути повноцінною, і тоді весь наш духовний досвід: і минулий, і сучасний, внести у скарбницю духовної культури Вселенської Церкви. Так само наша Церква має колосальний екуменічний потенціал. Про це теж ми не раз говорили, але коли ми говоримо про екуменізм, ми говоримо про певне спілкування з тими, хто не є членами Католицької Церкви, тому коли ми говоримо про спільні заходи, молитви  чи інші школи з Латинською Церквою, то тут не йдеться про екуменізм, абсолютно, це треба добре пам’ятати.  Головно, коли ми кажемо про певні стосунки з Православною Церквою, знаєте, дуже є важливо показати християнам, які не є всередині католицького сопричастя, що ми з ними маємо одного і того самого Духа, бо для них це не є так само собою зрозуміло. Тому цього року, коли ми у Києві переживали той тиждень молитов за єдність між християнами, мене попросили проповідувати в центрі п’ятидесятників. Я почав з уривку з послання до Ефесян, де сказано, що ми маємо одного Духа. Бо ми маємо одного Духа! І саме ця, я б сказав, духовна складова, яка є позаконфесійною, то належить до еклезіології Другого Ватиканського Собору, що Дух Святих діє поза видимими межами Церкви. Це те, що справді, зокрема в традиції Східної Церкви, може бути надзвичайно важливим і надзвичайно плідним. Тому бути собою в УГКЦ і для УГКЦ означає бути великим скарбом для цілої Вселенської Церкви.

Ми тут говорили про те, що є дуже важливо мати духовних провідників – ви про це мене прямо просили. Хочу вам сказати, що це не є просте прохання, і тут на нього немає простої відповіді. Але ми на рівні Синоду Єпископів УГКЦ в Україні зробили певні кроки. Призначений окремий єпископ, який з рамена Синоду має покликання чувати над харизматичним рухом в нашій Церкві,  і цим єпископом є владика Дмитро Григорак. Я можу з приємністю сьогодні це сказати. Друга річ – є певне рішення Синоду наших єпископів, щоби у кожній єпархії був призначений священик, який би відповідав за цю ділянку. Для чого? Для того, щоб мати живий контакт, живого посередника, усунути будь-які неправдиві чутки чи історії про вас, а з іншого боку, щоб дати вам якусь допомогу, якийсь орієнтир, не лишити вас без належної опіки. Очевидно, ми би дуже хотіли, щоби кожна спільнота мала свого духівника, але повірте мені, сьогодні це не є так легко і просто. Чому? Не тільки харизматичний рух є молодим. УГКЦ є молода. Ми це багато разів повторюємо не тому, що ми є недавні, а тому що справді ми є оновлені, відроджені  –  і тільки Духом Святим. Середній вік нашого священства є 35 років. Нелегко знайти духівника, який би справді мав необхідні знання, досвід, освіту, формацію для того, щоб бути таким якорем чи орієнтиром. Цікаво було побачити, що це не є тільки проблема чи трудність Греко-Католицької Церкви. Я пам’ятаю ще в кінці 90-х років Російська Православна Церква прийняла окремий документ, який називається «Про младостарчество». Я не знаю, чи хтось з вас колись міг той документ почитати. Отже в Православній Церкві, яка не переживала такого знищення, як ми, настала проблема, що молодий духівник думав, що він уже є старець, що він вже має хто знає який духовний дар і духовний досвід, і почав зволити на манівці і себе і своїх вірних. І тоді на рівні цілої їхньої церкви було велике занепокоєння не тим, що є духовне життя, абсолютно, але те, що є духівники, які неправильно виконують свій духовний провід. І тому багато різних помилок і небезпек, включно з уже згаданим феноменом того підгорецького братства чи товариства, як би ми його хотіли назвати, це те що є крайнє надужиття, яке нічого не має спільного з духівництвом у традиційному розумінні цього слова. Можливо, ми будемо свій текст укладати, такі певні орієнтири для наших священиків. Дуже важливим є духовний провід для священиків, надзвичайно. Свого часу отець Тарас Сеньків заснував окрему спільноту, яка би мала займатися духовним проводом священиків, ну але сталося так, що його зробили єпископом. Але це питання, які направду всі владики розуміють і всі владики відчувають, що сьогодні ми потребуємо. Якщо хтось згадує – тут є о. Ростилав Пендюк, голова Молодіжної комісії нашої Церкви, – коли ми мали Патріарший Собор 2005 року «Молодь у Церкві третього тисячоліття», то тоді у своїй доповіді я власне говорив про цю потребу. Потребу того, хто би став поруч мене і поміг мені йти далі, навчив мене як бути християнином у сьогоднішньому світі. Тому я думаю ми будемо разом з вами дозрівати і такі духівники будуть показуватися, тому що такий духівних це є також дар Духа Святого для Церкви. Його не можна штучно навчити в якомусь римському університеті – це є особа, яка має дар, але теж і має досвід. Мусить пережити не одну якусь критичну ситуацію, перейти певні випробовування і тоді стати серйозним духівником. Ми маємо таких людей в нашій церкві, але їх є так мало, що для всіх наших спільнот чи рухів це не є легко їх призначити. Але ми справді будемо дуже серйозно над цим працювати.

І остання третя точка. Я дуже вам дякую, що ви згадали про це моє пастирське послання «Жива парохія як місце зустрічі із живим Христом». Останніх двадцять років життя нашої Церкви, коли ми бачили, що в нас є різні рухи, то було цікаво почути з ваших уст, що ви розумієте, що ви не одні у Церкві, що харизматичний рух не єдиний в Католицькій Церкві, Католицька Церква не може бути вся у харизматичному русі – є інші спільноти, інші рухи, інші види духовного життя і служіння. Але ми побачили, що коли ми нашу Церкву оживляємо лише на рівні рухів, от скажімо молодіжний рух, то дуже часто на парафії його сприймають як щось зовнішнє і чуже. Це перше, а друге – дуже часто ми на загальноцерковному рівні маємо чудові ініціативи, чудові школи євангелізації, але якщо вони реально не принесуть плоду в парафії, тобто не дійдуть до конкретної парафії, тоді воно лишиться десь там далеко в верхах, а реальної онови у тілі Церкви не зробить. І тому наші владики, але владики з цілого світу, бо тоді ми говоримо про обмін досвідом з різних культур, почали звертати свою увагу на парафію, не на рух, а на парафію як місце зустрічі з живим Христом, на кожну парафію, не лише вибрану. І ми б дуже бажали, що би така онова настала у кожній нашій парафії з її нутра, і ми дійсно прагнемо, щоб кожен наш священик був промотором такого живого християнства. Багато тут йшлося про особисту зустріч із живим Христом – це є вимога так званої постмодерної людини. Вона хоче мати власний духовний досвід, ми мусимо вийти на ці потреби, інакше хтось інший дасть їй ілюзію духовного досвіду, а він не завжди може бути справжній і правдивий. Чому парафія? Тому що парафія – це є первинна клітина церковного організму. Кажемо, що родина є первинною клітиною суспільства, але парафія це є первинна клітина церковного організму. І коли ми не будемо говорити про оновлення кожної клітини,  тоді будемо оновлювати організм дуже вибірково, а загальної цілісності не побачимо. Більше того, коли ми почали говорити про парафію, ми побачили, що в нас є щонайменше чотири різних уявлення, що таке парафія. А в тому посланні, про яке ви вже згадували, ми проектуємо приклад парафії, як спільноту спільнот. На парафії є люди різного віку, різної духовної чутливості, різних професій, різного інтелектуального розвитку, різного особистого життєвого і духовного досвіду. І все разом справді сходиться в єдине місце, де можна пережити живого Христа, сопричастя з іншими відмінними від мене досвідами і людьми, в тому місці, яке ми звемо парафією. Тому нам би дуже хотілося щоб всі різні рухи, які ми маємо в нашій Церкві сьогодні, знайшли своє місце не просто на загал у Церкві й для Церкви, але у парафії і для парафії. І тоді ви побачите, що всякі побоювання, всякі підозри, які є до всього нового, що з’являється, вони потрошки заспокояться, і тоді ми зможемо оминути дуже багато помилок, але разом як спільнота говорити про якесь майбутнє.

Здебільшого ви сьогодні представили мирянські спільноти, правда? Лише одна священича спільнота була представлена. Чи ви знаєте, що цей рік, рік 2012, наша Церква проголосила Роком мирянина, тому мені дуже важливо було вас почути, яким виглядає мирянське життя з усіма його плюсами і мінусами, в наших парохіях, якого духовного проводу би ви потребували і що нам ще треба зробити в майбутньому, щоб справді наша Церква була живою і звершувала ту найважливішу місію, яку ми маємо – євангелізувати.

Тож я справді закликаю усіх вас відчувати, що ви є спільнотою у ширшій спільноті. І та спільнота вас потребу, але з іншого боку і потребує вашої пошани і тоді буде з пошаною відноситись до вас. Останнє мені говорили наші владики Львівської Архиєпархії, що є певні трудності у львівських парафіях через те, що деякі спільноти харизматичні спричинилися до розколу на парафії. І тоді той священик бідний не знає, що робити, тому що харизматичні групи є дуже експресивними, маніфестаційними, а для решти людей це щось нове і незвичне. Не раз дуже важко є пояснити, що треба поважати і таке і таке. Це є деякі помилки, які думаю ви мусите разом з вашими духовними наставниками і разом з вашими владиками потрошки заліковувати. Але це є період дозрівання. Юнак молодий теж переживає кризу авторитетів, завжди буде мати конфлікт з батьками, але потім дозріває переходить якусь конструктивну фазу, а батьки розуміють, що він з ними мав такий період конфронтації не тому, що він зневажав тата і маму, а тому що він пробував свої межі, мусів відкрити якісь вічні істини, які десь в тому авторитеті, яким є тато і мама, є присутні. Це є певні потреби, які має молода особа, і це також ті потреби, які має сьогодні цей рух Віднови у Дусі Святому. Отож: бути собою у Церкві та для Церкви. Дякую.

розшифрування "Католицького Оглядача"

фотографії можна переглянути : http://ugcc.tv/ua/media/54601.html